Скільки себе пам"ятаю, я завжди була нерозумною. Вот всі 25 років. Віточка не соромиться  розштовхати мирно сплячих бомжів на зупинці, авось їм дурно? Або серед ночі шукати м"явкуючого кота, авось він голодний? Коли була мала, то таскала додому всіх котів-псів-ворон "наоднуніч". Подорослівшавши, виросли і гості. Одного разу, не без домоги  таваріщя, я умудрилась привести додому одного діда,  якого успішно забули колеги-воєни ОУН УПА в чужомі місті. Обіцяної листівки, нажаль, від нього так і не дочекались...Батьки покосились, та не вигнали ні мене, ні нічного гостя.
Сьогодні вкотре відзначилась...Бігла додому від Назара Минайло, і випадково побачила юнака бомжуватого вигляду з порізаною рукою, Ну як я могла пройти повз такого кадра? Ну звичайно ніяк. Потративши 15 кровних гривень, і затарившись бінтами,зеленкою, перекиссю, пластирем, і Бог дав клепкою, одноразовими рукавицями запропонувала допомогу. Поки перев"язувала руку, Льоха похвалився декількома ходками в Російських тюрмах, і як він вкрав 50 тис.рублів, і що взагалі він спеціалізується на крадіжках. І зараз його шукають... А ще, що на ньому все заживає, як на псові.Чи то не було йому з ким поговорити, чи то він так розпускав свій павлінів хвіст, і намагався мене звабити не ясно. Але тих 5 хвилин мені було м"яко кажучи не по собі. Не стільки від рани, як від  "ухаживань". Але Льоха, як справжній джентельмен пообіцяв по голові мені не давати, і не грабувати. Слово стримав :) Бігла я до маршрутки зі швидкістю світла, озираючись по сторонах. Крім крайньої стадії вимирання відчуття самозбереження, я страждаю, такої ж стадії іпохондрією.Всю дорогу додому лодоні, пітлі (впринципі як інші частини тіла), в горлі першило, в носі свербіло. Я молилась, щоб не підхопити якусь болячку. Божечко, якщо все обійдеться, обіцяю більше нікуди не вляпуватись, варити борщі, пекти пампушки і ліпити вареники...