Поки сиділа грілась/засмагала на сонці/синіла від холоду (потрібне підкреслити) , Нікіта, як положено дитині спав в колясці. Я зрозуміла, що всетаки люблю осінь. В мене склався кльовий симбіоз з котом Барсіком. Я гріла об нього руки, а він балдів від того, що його чіхрають за вухом, і з вдячністю слухають мур-мур. Для полної ідилії не вистачало гарячого чаю :( О, а ще побачила вот таке оголошення.
понедельник, 8 июля 2013 г.
Скільки себе пам"ятаю, я завжди була нерозумною. Вот всі 25 років. Віточка не соромиться розштовхати мирно сплячих бомжів на зупинці, авось їм дурно? Або серед ночі шукати м"явкуючого кота, авось він голодний? Коли була мала, то таскала додому всіх котів-псів-ворон "наоднуніч". Подорослівшавши, виросли і гості. Одного разу, не без домоги таваріщя, я умудрилась привести додому одного діда, якого успішно забули колеги-воєни ОУН УПА в чужомі місті. Обіцяної листівки, нажаль, від нього так і не дочекались...Батьки покосились, та не вигнали ні мене, ні нічного гостя. Сьогодні вкотре відзначилась...Бігла додому від Назара Минайло, і випадково побачила юнака бомжуватого вигляду з порізаною рукою, Ну як я могла пройти повз такого кадра? Ну звичайно ніяк. Потративши 15 кровних гривень, і затарившись бінтами,зеленкою, перекиссю, пластирем, і Бог дав клепкою, одноразовими рукавицями запропонувала допомогу. Поки перев"язувала руку, Льоха похвалився декількома ходками в Російських тюрмах, і як він вкрав 50 тис.рублів, і що взагалі він спеціалізується на крадіжках. І зараз його шукають... А ще, що на ньому все заживає, як на псові.Чи то не було йому з ким поговорити, чи то він так розпускав свій павлінів хвіст, і намагався мене звабити не ясно. Але тих 5 хвилин мені було м"яко кажучи не по собі. Не стільки від рани, як від "ухаживань". Але Льоха, як справжній джентельмен пообіцяв по голові мені не давати, і не грабувати. Слово стримав :) Бігла я до маршрутки зі швидкістю світла, озираючись по сторонах. Крім крайньої стадії вимирання відчуття самозбереження, я страждаю, такої ж стадії іпохондрією.Всю дорогу додому лодоні, пітлі (впринципі як інші частини тіла), в горлі першило, в носі свербіло. Я молилась, щоб не підхопити якусь болячку. Божечко, якщо все обійдеться, обіцяю більше нікуди не вляпуватись, варити борщі, пекти пампушки і ліпити вареники...
День народження, це на кшталт персонального Нового року. До нього готуєшся заздалегідь, ставиш якісь собі завдання (схуднути на 3 розміри, перестати курити, вивчити пушту-урду і т.д.), звичайно мало що з цього виконується.
Вчора мені виповнилось 25. В моїй хворій фантазії, яка обігрувала святкування останніх 3 місяці,за столом сиджу я (схудла на -6 кг), з охайною зачіскою (накінець вчасно помила голову, та знайшла перекуря, котрий розуміє українську/російську мови), оточена люблячими родичами, на руках сидить синок і смакує картоплю (улюблена страва).
З досягнень можу похвалитись - народила синочку, дитині вже 1,4 - і я досі майже при здоровому глузді. Про Андрійка дізналось багато людей. На цьому досягнення закінчуються.
І знову про фантазії...
Натомість все відбувається ось як. Немає насправді ніяких родичів за гарно накритим столом, охайної зачіски (добре хоть голова вимита), усміхненої дитини... Є дитина, яка виє-ниє, волає цілий день, бо в нас лізуть зуби, як гриби після дощу, є я та кіт, який люрить, і кладе кучі в тих місцях де зовсім не пасує. До вечеро я мала надію, що чоловіка всети відпустять раніше 22:00 додому, намагалась приготуваи вечерю... остаточно мене накрило, коли сина перекинув сковорідку за плиту. Мене накрило, я давно так не плакала.
Плакала я, плакала дитина. Давно я себе не відчувала такою самотньою. А потім мігрень. До приходу чоловіка, я все намагалась склеїти до купи голову, заспокоїти дитину, і стриматись від стрибка з 5-го поверху. Дякую сусідці, яка прийшла та побула трошки зі мною. З горем пополам, після довгих істерик сина в першій годині ночі здався, та заснув. Поборовши свою мігрень, я провалилась у сон. Дякувати Бозі, цей день таки закінчився...
